https://sonett-archiv.com/forum/ Fri, 10 Apr 2026 10:40:52 +0000 MyBB https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=25669 Sun, 13 Aug 2023 05:27:48 +0000 ZaunköniG]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=25669 Тюремні сонети

I.

Се дім плачу, і смутку, і зітхання,
Гніздо грижі, і зопсуття, і муки!
Хто тут ввійшов, зціпи і зуби й руки,
Спини думки, і речі, і бажання!

Кукіль тут полють з жита, видається,
Та рівночасно свіжий засівають;
По параграфам правду виміряють,
Але неправда і без міри ллється.

Тут стережуть основ, але основу
Усіх основ – людського серця мову,
І волю, й мисль зневажують, як дрантя.

Ви, що, попавши в западню ту, хтіли
Найти в ній людський змисл і людські ціли,
Lasciate ogni speranza, – мовив Данте.


II.

«Вузька, важкая до добра дорога», –
Се сказано десь у письмі святому.
Та я перечу тим словам якмога,
Пізнавши вхід до в’язенного дому.

Вонючі сіни – перша осторога.
Скрипливі двері в хіднику тісному,
Відтак ідеш по манівцю крутому,
А там подвір’я, мов пуста берлога.

А по подвір’ю вояк патрулює,
У сінях варта, стражники понурі
І арештанти, наче тінь, снуються.

Сей шлях важкий – чи до добра прямує?
Спитайте тих, що мучаться в тім мурі!
Зрахуйте сльози, що день в день тут ллються!


III.

Гей, описали нас, немов худобу:
І назву, й вік, і ріст, і всю подобу,
Волосся, очі, зуби, всі приміти –
Тепер хоч в Відень нас на торг гоніте!

Гей, обшукали нас, немов бандити:
Всі кишені, всю одіж, всю особу,
Ножі, тютюн, і гроші, й всю оздобу
Забрали – хоч в турецький рай ведіте!

Ну, от тепер ми чисті! Глупі-глупі!
Ножі, оздоби й скарби наші з нами,
Тих вам не взять бандитськими руками!

І розвели нас у апартаменти
Державні. Злишні тут всі компліменти!
Салон, їдальня, спальня й с… – все вкупі.


IV.

Сиджу в тюрмі, мов в засідці стрілець,
Усякий звір поперед мене мчиться,
Не криється від мене, не боїться,
Показує, в чому хто є мистець.

Лис – злодій тут, не скромник, не святець,
І вовк – не музикант, а просто вбійця,
Медвідь – дерун і лютий кровопійця,
Забув про жарти, бубен і танець.

Тут всяку видно наголо особу,
Мов фрак роздівши й мундур урядовий.
Вони і людську скинули подобу.

Я в засідці дрібнії точу стріли
І напинаю лук свій, все готовий –
Ну, бачність, звірі! Не хиблю я ціли!


V.

Вам хочесь знать, як нам в тій казематі
Проходить час? О, страх патріархально!
Як господарські діти, йдемо спати
Ураз з курми, лиш що заснуть звичайно

Не можемо. Ні про що розмовляти,
То й мовчимо. Лиш сей та той нечайно
Зітхне. Минає восьмий час, дев’ятий…
Втім Герсон стука о стіну нагально

І лізе до вікна. «Ти спиш, Реєнте?»
«Ні!» – «Так подай там знак до Розпоряки,
Mir wellen eppes machen düll den Mente!»

Стук-стук по стінах! Гомонять тихцем…
Пост настороживсь, став к вікну лицем, –
Втім справа хтось як рявкне: «Лут табаки!»


VI.

«Не будеш тихо?» – крикнув пост і шпарко
Побіг туди, відкіля крик роздався.
«Рахміль! Рахміль!» – крик зліва обізвався.
Знов пост біжить, клене, аж небу жарко.

«Чекай-но, я вас тут навчу кричати!
Та поки ще добіг на місце крику,
Вже Герсон став, неначе кіт, м’явчати,
А справа хтось там виє: «Кукуріку!»

Із всіх вікон посипалось, як град:
«Козидра! Шпичка! Rich da’n Tat’n aran!»
Пост став, немов підрізаний баран.

І раптом стихло все, мов в домі смерти.
Хто? Де кричав? І пощо? – годі знать.
Се наші є вечірнії концерти.


VII.

Вже ніч. Поснули в казні всі, хропуть,
І пітьма налягла. Лиш візитирка
Підсліпуватим своїм оком зирка,
Немов моргає злобно: «Ось ви тут!»

Десь на завісах скрипнула кватирка,
Плюскоче дощ, і грубі краплі б’ють
О ринву, ринва так жалібно дирка
О мур, мов хоче вирватися з пут.

Та ні, не вирвешся! Залізні гаки
Держать тебе, дозорці, як собаки,
Пильнують, ходить шельвах під вікном.

Не вирвешся! І глухне зойк розпуки,
В тяжкій знесилі опадають руки…
Заснуть, заснуть, хоч би мертвецьким сном!


VIII.

А ледве тільки сон нам зломить очі,
Гнеть північна його сторожа згонить;
Гримить коритар, колоддя скрегоче
При дверях, думаєш спросоння: дзвонить

Пожарний дзвін… Зриваєшся – аж ні!
Пан ключник входить з лампою, поглипне
На крати, чи здорові та міцні,
На піч, на кибель, тапчани – та й зникне.

Знов колодки скрегочуть, а ногайці
Казню за казнею плиндрують далі,
Мов Лопотова та війна у байці.

Що сон із змучених повік украли,
Грижі неситій не дали заспати –
Байдуже їм, коб лиш здорові крати.


IX.

А рано, поки час ще виб’є п’ятий,
Знов Лопотове славне військо грюка:
Іде «кибльовання». Що се за штука –
Їй-богу, сам не знаю, як сказати.

«Агій, – почнуть естетики кричати, –
Ось до чого у них доходить штука!
Яка де в світі погань є, грязюка,
Вони давай її в сонети бгати.

Петрарка в гробі перевернесь, пробі!»
Нехай! Та тільки він ходив в
Жив у палатах, меч носив при собі,

Тим-то краси, пишнот в його сонетах
Так много. Ми ж тут живемо в клоаці,
То й де ж нам взяти кращих декорацій?


X.

Колись в однім шановнім руськім домі
В дні юності, в дні щастя і любови
Читали ми «Что делать?», і розмови
Йшли про часи будущі, невідомі.

Домашні дами ось як побивали
Не раз мої гарячі дифірамби:
«Е, спільна праця! В такім разі й вам би
Прийшлося чистить виходки й канали».

Не знали дами, що важке, всесвітнє
Питання те вже Австрія рішила.
Тюремний кибель – що в ньому за сила!

І виходок, і мебель враз! Вигідне
Береш його, виносиш, ну, і прямо
На поле лий чи в компостову яму.


XI.

Встаєм раненько, миємось гарненько,
Вбираємось і стелим ліжко вмить,
Пісочком казню метемо чистенько,
Тоді давай ходить, ходить, ходить…

Шість кроків там і шість назад – досить,
Щоб не крутився світ, та трьом тісненько:
То два нас ходить, а один сидить,
Той встане – з нас один сіда смирненько.

Колись в Бориславі були землею
Два ріпники присипані: три дошки
Над ними стали скісною крівлею.

Лиш люльку мали і вода сльозила
В кутку: сей воду ссе, той курить трошки…
Сім діб! І нас того ж тюрма навчила.


XII.

Прохід – не хлопський в полі, і не панський
В садках тінистих, не філософічний
Той шіллерівський, а гігієнічний
Прохід, регламентовий, арештантський!

Зима чи літо, дощ, сніг чи погода,
Мороз чи спека, на годину в добу
Женуть дозорці в’язнів, мов худобу,
По черзі на прохід до огорода.

Дерев там тілько, що паркан з ялиці,
А зелені, що поза ним доглянеш,
А неба, що доглянеш з дна криниці.

А в грудь як свіжого повітря втягнеш,
То світ закрутиться, мов у п’яниці,
І ще сумніший, безсильніший станеш.


XIII.

Ні, наш тюремний домовий порядок
Бува часом дотепний! Ну, скажіть:
Кибльовання полуднішнє й обід
Ураз – чи дотеп се, чи лиш припадок?

І запах соломахи й киблів смрід!
Рядком з водою становлять коновку,
І хліб кладуть, і в киблі ллють карболку –
Ніс арештантський все знесе й живіт.

Щаслива Австріє! Той ум великий,
Що видумав сей дотеп, варт вовіки,
Щоб святкувать ім’я його празнично!

Перед його ідеєю я клонюсь:
Не апетитно, та зате практично;
Minus de genus, si constructio bonus.


XIV.

Беруть діру, залізом обкують,
Приправлять курок і язик для маху –
І самопал готов. Отак, мабуть,
І арештантську варять соломаху.

Беруть котел води і жменю круп –
Ось вам і суп; досиплють кмину жмінку,
То звесь кминковий; краяну печінку –
Звесь леберсуп; а хліб – хлібовий суп.

На друге йде капуста й воловина
В неділю (евфемічно – жил і лою
Бува не раз в тім м’ясі половина!),

В будні горох, фасоля (впів з гнилою!),
Логаза, каша гречана й «дубова» –
Ось вам вся наша «карта страв» готова.


XV.

Та ви не думайте, що вища власть
Лишає так се діло, без призору!
Вона пильнує прав у всяку пору
І параграфів скривдити не дасть!

. . .
. . .
. . .
. . .

А як обід готов, то відкладають
Найкраще м’ясо, хліб і відливають
В тарілки соломаху – ще густою,

Дадуть омасті і несуть хоробре
До президента. Той скуштує. «Добре!»
Тоді для нас розбовтують водою.


XVI.

В тих днях, коли, неначе риба в сіті,
Мій вольний дух в тісних тих стінах б’ється,
Смертельний холод в душу аж крадеться,
І нікому потішити, огріти,

Одним-одна лишилася мені ти,
Мужицька пісне, в котрій люд весь плаче,
І мому серцю легшає неначе
З народним болем в один такт боліти.

О ви, кристалізованії стони,
Ви, сльози, перетоплені в алмази,
Зітхання, влиті у тужливі тони!

Не покидайте ви мене в тій хвили!
Кріпіть, щоб ті безумства, муки, врази
Мойого духу глиб не помутили!


XVII.

Замовкла пісня. Чи ж то їй, свобідній,
Золотокрилій пташці, тут витати,
В тій западні понурій, непривітній,
Де чоловік потоптаний, проклятий?

Чи ж їй огидний образ той писати,
Як страж встромляє свої лапи мідні
В мою кишеню, чоботи, в послідній
Рубець одежі і послідні шмати?

Тютюн, огонь, папір і олівець, –
Ось чого власть шукає так пильнейко,
Що влізла б аж в нутро тобі, здається.

І мовкне пісня. Так і соловейко
Втікає від гнізда, писклят, яєць,
Коли людська рука їх доторкнеться.


XVIII.

Hausordnung

Надворі, там, за парканом тюремним,
Є конституція, якісь закони;
Для нас вони є тільки міфом темним,
Лиш дзвоном, що не знати, де він дзвонить.

Вся конституція, закон увесь
У нас упрощені, що годі далі:
Один існує кодекс в криміналі,
А кодекс дивний той Hausordnung звесь.

Не писаний се кодекс, а існіє
Лиш в усній і п’ястучній передачі,
З практичних лекцій його в’язень вміє.

Його встанови бистрі, як штафети.
Директор, ключник, стражники добрячі –
Їх знавці, виконавці й інтерпрети.


XIX.

Не вільно в казні тютюну курити,
Книжок читати, ні свічок світити,
Не вільно в візитирку говорити,
В вікно глядіти, грішми що платити.

Папір і олівець при собі мати –
Для арештанта се тяжка провина;
Ножа теж казня мати не повинна,
Хліб нігтями й зубами треба рвати.

А ключник, стражник може в кождій хвили
Перетрясти все в казні, обшукати
Вас до сорочки, «мачку засвітити»,

І язиком, як хоче, вас честити,
За кару вас в «густую» казню дати,
Де б вас кумпани обкрадали й били.


XX.

Ключники і дозорці

Ні, вас забути був би гріх великий,
Чесні панове ключники й дозорці!
Та й як похвал відмовити вам порції
Там, де над всім царюють ваші крики?

Ви продали себе в кати й на муки.
З 300 гульденів річної плати
Готові з друга, брата шкуру драти,
Як лиш він тут попадесь вам у руки.

Понижені до розряду собаки
Порядком нашим, ви й мститеся таки,
Понижуючи других якомога.

Грим, грим! «Дід» входить: хліб приніс. З порога
На піл покинув і попхнув ногою –
І я почув, що є власть надо мною.


XXI.

Что ми шумить, что ми дзвенить, мов в хмарі
Грім? Декретові бігають до вмору,
Гуркочуть ліжка, миють коритарі,
Труть, білять, миють в казнях і знадвору.

«Комісія, комісія! – гуде,
Мов шелест листя, як зближаєсь буря. –
Висока урядовая фігура,
Сам пан надрадця на контроль іде!»

В неділю рано дух дунув господній
Над океаном, все аж до безодні
Стряслось – фігура в кримінал явилась.

Із казні в казню йде – весь штаб круг неї…
«Замкніть вікно!» – дід крикнув нам крізь двері,
Щоби фігура не перестудилась.


XXII.

Ввійшла фігура. «Як зветесь ви?» – «Франко».
«Гм, Станко?» – «Франко!» – «Станко, запишіть.
Давно тут?» – «Місяць». – «Гм! А ти, коханку?»
– «Сім день.» – «А ти?» – «Я завтра йду на світ».

Побачив книжку. «Маєте дозвілля
Читать?» – «Так». – «Гм!» – На ліжка, на суфіт
Зирнув. «Гм-гм! А тут нема вентіля?»
– «Нема». – «Нема? Гм, добре, запишіть!»

Тут ключник кинувсь: «Є зато вентилі
В двох казнях, там!» – «В двох казнях? Запишіть!
А ви б часом вікно тут отворили!»

(Мабуть, у ніс фігурі вдарив смрід!)
– «У нас вікно отверте день і ніч!»
– «Ага, гм! Запишіть!» – І вийшли пріч.


XXIII

Тюремна культура .

Хоч в криміналі крати, грубі мури,
Ковані двері, варти й не злічити,
А все, щоб не змовлялись інквізити –
То таки й тут озвавсь наш вік культури.

Тут телеграф є свій – і досконалий!
Весь апарат – стіна й кавалок тріски,
І з казні в казню йдуть по нім сигнали.
Се теж культурний виплід, «echt» австрійський,

І пошта йде з вікна в вікно поночі,
Безплатно перевозить хліб, «маняти»,
Тютюн, огонь – про письма й не казати.

Бува, й сміттяр при дверях заскребоче
І крізь шпару «грипсанку» спішно всуне,
І тій Теміді в сліпі очі плюне.


XXIV.

Розмови

А прочий час заповнюють розмови.
Сей своїм «ділом» мучить всіх і нудить,
Той жарти строїть, всіх смішить готовий,
А інший в споминах колишніх блудить.

Хто казку каже, хто знов тугу в собі
Гне й ходить, ходить, тільки чути кроки….
Часом на всіх наляже сум глибокий,
І довго в казні тихо, наче в гробі.

«Вдуріти можна!» – буркне хтось і люте
Прокляття вліпить. – «Гей, брати, ануте!
Чого похнюпились? Нехай на панську

Макову смуток! Грим об землю лихо!
Зберімось лиш на голоси і тихо
Затягнем нашу пісню арештантську!»


XXV.

Пісня арештанська

Хто любить місяць, я без сонця в’яну,
В тюрмі про волю вже й не нагадаю!
Сиджу й клену свою судьбу погану,
Тих вороженьків, що з-за них страждаю.

До суду кличуть, бач, до протоколу.
Суддя мій лютий, став грозить киями…
«Скажи всю правду, то підеш на волю!»
Я визнав правду – і пішов в кайдани.

Читають декрет. Стали батько й мати,
Плачуть, не сміють і руки подати…
– «Бач, синку, де непослух той доводить!

Господар в путах, в бурій куртці ходить,
В довбанці вбутий, стрижене волосся,
В полі ж пшениця сиплеться з колосся».


XXVI.

Хто її зложив

«Некепська пісня, пане, – Герсон каже, –
Стара бригідська пісня! А зложив
Її хлоп простий, простий хлоп, аякже!
Не тямлю, чим на кару заслужив.

А кару довгу мав, вже десять літ
Сидів, а ще, мабуть, мав п’ять сидіти.
От раз комісія якась, адіть,
Прийшла в Бригідки, щось там оглядіти.

А він сидить коло вікна й співає
Сю саму пісню – а співав чудово –
І плаче так, що аж ся серце крає!

Пани тихцем списали слово в слово
І вислали до Відня. Ну, й за пару
Неділь прийшло: змазав му цісар кару».


XXVII.

Народ наш в бідах добрий практик: зла вість
Його злякать, ні здивувать не може.
Недаром він зітха: «Не вводь нас, боже,
Під панську карність а людську ненависть!»

Людська ненависть – се ж найтяжче горе,
Найгірша кара для громадянина!
Він без людей – слаба в степу билина,
Котру хто хоче – стопче й переоре.

З тим горем, з тою карою страшною,
Що бит людський стинає мов косою,
Він панську карність ставить нарівні –

Ту, що про себе шумно так голосить,
Немов вона, мов другий Атлас, носить
Весь лад суспільний на своїй спині.


XXVIII.

Ні, ви не мали згляду надо мною!
Хоч око в око ви не сміли стати,
Не сміли свої правди нам сказати –
Ви підступом побили мя без бою!

Щоб над безсильним, хорим показати
Звірячу силу, ви добов нічною
Напали мя, мов вовк за звіриною,
Ви чатували на порозі хати.

Ви права сторожі? Ні, право в вас
Лиш щит, котрим безправ’я закриваєсь!
Судіть мене, та вас осудить час!

Нехай тепер безсильно розбиваєсь
Мій крик о зимні стіни, прецінь раз
Він вирвесь, і ваш сон його злякаєсь.


XXIX.

У сні мені явились дві богині.
Лице одної – блиски променисті,
Безмірним щастям сяли очі сині,
І кучері вилися золотисті.

Лице другої чорний крив серпанок,
І чорні очі, наче перун з тучі,
Блищали, коси чорні та блискучі –
Була, немов літній, бурливий ранок.

«Не плач, дитя самотнє, цить, мій світку, –
Сказала перша (що за голос милий!), –
Ось на тобі мій дар, чудову квітку!»

І соняшник дала мені розцвілий.
А друга мовчки терн втиснула в руку –
І враз я радість вчув і люту муку.


XXX.

І говорила перша: «Я любов,
Життя людського сонце невечерне.
Як соняшник за сонцем, так за мнов
Най раз на все твоє ся серце зверне.

І світ, і люди – всі перед тобов
Являтись будуть світлим боком; скверне,
Погане, зле – лиш з наслуху, немов
Крізь сито тільки будеш знать. Оберне

Мій дар до тебе щирих серць багато,
І від найліпших, найчесніших твого
Віку – добра й любві зазнаєш много.

Тож хорони, дитя, сей дар мій свято!
Любов людей, мов хліб той до засіка,
Громадь і степенуй в любов до чоловіка!»


XXXI.

І говорила друга: «Я ненависть,
Любві сестра й товариш невідступний.
Ненавиджу я все, що звесь лукавість,
І кривда, й лад нелюдський та підкупний.

Ненавиджу я всю тоту неправість,
Що чоловіка пха на путь непутний,
Що плодить в душах підлість, брехні, зависть
Крутіж отой могучий, каламутний.

Не в серці людськім зло! А зла основа –
Се глупота й тота міцна будова,
Що здвигнена людьми і їх же губить.

Се зло й тобі прожре до кості тіло,
Щоб ти зненавидів його і бивсь з ним сміло.
Хто з злом не боресь, той людей не любить!»


XXXII.

Сидів пустинник біля свого скиту
Серед лісів безмірних та безлюдних
І слухав пташок голосів пречудних
І вітру в гіллі пісню сумовиту.

Аж бач, голубка, його пташка біла,
Що вже два дні не знать де пропадала,
Ту ж понад ним крильцями стріпотала
І тихо в нього на колінах сіла.

Старий погладить хтів її руков –
Та й обімлів: ті крильця сніжно-білі
Оббризкала червона людська кров.

І зойкнув дід: «Прокляті, зсатанілі
Часи, коли з осель людських в сей ліс
На крилах голуб людську кров приніс!»


XXXIII.

Росіє, краю туги та терпіння,
Чи ж не такий ти час проходиш нині?
В тривоги й самолюбія пустині
Позабивались старші покоління,

Тремтить вся сила краю, як заклята,
А тим часом на лютий бій за волю
Летять малії діти-голуб’ята,
Кістьми лягають у сніжному полі.

Росіє, краю крайностів жорстоких!
Твій витязь Святогор дріма в печарі,
Козацька воля спить в степах широких,

А дівчина-голубка на бульварі
Платком, а не лицарською трубою
Сигнал дає до кроволиття й бою.


XXXIV.

Як я ненавиджу вас, ви машини,
Що трете кості, рвете серце в грудях,
Вбиваєте живую душу в людях
І потім кажете: «Що ж, ми не винні!

Нас на такі заведено пружини,
Ми мусимо! В самих не раз вся суть, ах,
Бунтується… Та що робить! Не будь, ах,
У нас тих пут, становища, родини»…

Як я ненавиджу вас, добрі, щирі,
Що служите неправді, підлоті –
Чи служите у злій, чи в добрій вірі!..

Ні, ті, що в добрій вірі служать, ті
Ненависні мені в найбільшій мірі,
Як на рабі тім пута золоті.


XXXV.

Що вовк вівцю їсть – жалко, та не диво,
На те він вовк, розбійник, душогубець;
Та якби віл, спокійний травоскубець,
Принявся враз живеє рвать м’ясиво?..

Що ширить тьму у рясі темнолюбець,
Що кат у фраку точить кров, як пиво,
Що злодій-фарисей основи живо
Спаса – се зле, та злий в злім не проступець.

Та чесний чоловік, що злому служить,
Своєю честю покриває мідний
Лоб підлоти, а стиха плаче й тужить, –

Се вид, найвищої погорди гідний,
Се вид Пілата, що Христа на муки
Віддав, а сам умив прилюдно руки.


XXXVI.

Легенда про Пілата 1

Пілат Христа віддав катам на муки
І мовив: «Я не винен, вам бажалось!»
Взяв воду і, прилюдно вмивши руки,
Пішов обідать, мов ніщо й не сталось.

Та сталось так: немов на вид гадюки,
На вид його урозтіч все пускалось –
Раби, прислуга… навіть заметалось
Безстрашне серце в воїна-звірюки.

Пішов на кришу, де чекала жінка,
Так та з страху лиш скрикнула в нетямі,
Вниз верглась і розбилася об камінь.

Пішов в покій, де в пуху спить дитинка,
Так та лиш витріщила оченята
На нього й вмерла, диким жахом стята.


XXXVII.

Легенда про Пілата 2

І бог поклав клеймо на грудь Пілата,
Життя, смерть, тіло й дух його прокляв
Гірш Каїна, бо Каїн, вбивши брата,
Не мив рук з крові, винним чувсь, тікав.

А сей, що правду чисту в руки ката
Віддав, одвіт від себе відпихав;
То й правда вся була йому віднята,
Все, чим він жив, гордивсь і віддихав.

Сім’я його пропала, наче тінь,
І кесар з служби з ганьбою прогнав,
І рідний город випхнув з своїх стін.

Старий, слабий, край шляху він стогнав,
Шматка просив, та до кінця ворожі
Камінням в нього кидали прохожі.


XXXVIII.

Легенда про Пілата 3

А як умер, хтось трупа взяв за ноги
І вкинув в яму й камнями прикидав,
Та через ніч труп знов покрай дороги
Лежав – гріб тіло кляте з себе видав.

Тоді стягли тернів, будяччя купу,
І трупа вергли, й жар підвергли лютий;
Терни згоріли, та нічого трупу
В огні не сталось – він лежав неткнутий.

Тоді каміння жорнове на шию.
На руки й ноги начепивши, в море
Прокляте тіло ввергли в чорторию.

Та повривались шнури конопляні,
І труп Пілата, всій землі на горе,
Ще й досі плавле десь по океані.


XXXIX.

Криваві сни

В тюрмі мені страшливі сняться сни,
Та й чи то сни лишень – і сам не знаю,
Такі виразні та тривкі вони,
Такий несонний біль мені вчиняють.

Найтяжчі муки, лютії тортури,
Які лиш людям люди завдавали,
І ті, що в них страждали і вмирали,
Заповнюють тюрми моєї мури.

Мов рій, товпляться привиди криваві:
Страшні злочинці і святі герої,
І рани їх я бачу мов наяві.

І з ран тих наче грім лунає в моїй
Душі: «І нам частину співстраждання,
Частину пісні за важке кохання!»


XL.

Криваві сни

Христос, бичами зсічений, криваві
Терни в волоссю, хрест свій приволік;
В руках, ногах від гвоздів діри ржаві,
Стоїть і шепче: «Ось я, чоловік!»

Джордано Бруно на кострі горючім,
З язиком, щойно вирваним кліщами,
З тілом, від свіжих ще тортур болючим,
Глядить у жар під своїми стопами.

І Кампанелла висить на тортурах:
Двадцятий раз йому друхочуть кості,
Сустави крутять і печуть підошви.

І з стогоном глухим, несвітським, в мурах
Тюремних віє щось, мов легіт в полю:
«Се муки й кров за світло, поступ, волю!»


XLI.

Криваві сни

А за що ж ми терпіли муки й мерли? –
Нова громада стогне відкись зліва. –
Ми – гній історії, ми – негатива, –
Чи ж в нас не людське тіло, з дроту нерви?»

Ось Даміян. Яку приняв він муку
За те, що короля ранив блудного!
В іспанських чоботях ламали ноги,
На сірковім огні палили руку,

Горючими кліщами тіло рвали,
І олово та сірку в свіжі рани
Лили, і кіньми рвали й чвертували!

«Цілу годину я вмирав, тирани!
Посивів з болю!» І було се вчера,
В Парижі славнім, в вік Руссо й Вольтера.


XLII.

Криваві сни

Ось Гонта йде, ввесь синій від побою,
З відтятим язиком і рукою;
Його садять на розжарену шину
І шкуру друть, аж всю обдерли спину.

А далі сотні, тисячі проходять
Кривавих тіней німо надо мнов:
Їх б’ють, рвуть, палять, в колесо городять,
І в ямі коденській булькоче кров.

Проч, проч, нещасні тіні, спіть спокійно
В могилах своїх темних, позабутих!
Чи ж мало людськості мук ваших лютих,

Щоб з вами й ми терпіли ще подвійно?
Пропав вже час тортур і мук таких!
Спіть, не тривожте наших серць м’яких!



XLIII.

Криваві сни

Минув час мук? Брехня! Чи ж давній час,
Як гибли Пестель, Каракозов, Соня?
Як мучивсь Достоєвський і Тарас?
Хіба ж тепер вже кандали не дзвонять?

Хіба різки ще не свистять у вас?
Цілими селами в тюрму не гонять?
Хіба гармати мідних гирл не клонять
Над містом, всіх готові зжерти враз?

М’які серця в вас, бо трусливі вчасті!
А звір зневаги до людей, і власті,
І тьма росте і висить над вами!

Ми, його жертви, вас звемо з могили:
«Не м’якніть без часу! Гартуйте сили!
Гоніте звіра, бийте, рвіть зубами!»


XLIV.

Багно гнилеє між країв Європи,
Покрите цвіллю, зеленню густою!
Розсаднице недумства і застою,
Росіє! Де лиш ти поставиш стопи,

Повзе облуда, здирство, плач народу,
Цвіте бездушність, наче плісень з муру.
Ти тиснеш і кричиш: «Даю свободу!»
Дреш шкуру й мовиш: «Двигаю культуру!»

Ти не січеш, не б’єш, в Сибір не шлеш,
Лиш, мов упир, із серця соки ссеш,
Багно твоє лиш серце й душу дусить.

Лиш гадь і слизь росте й міцніє в тобі,
Свобідний дух або тікати мусить,
Або живцем вмирає в твоїм гробі.


XLV.

Тюрмо народів, обручем сталеним
Ти обціпила їх живі сустави
Й держиш – не для пожитку, не для слави,
А лиш для жиру клевретам мерзенним.

Отак пастух попута коні в полі
Через ногу; здаєсь, три ноги вільні,
А йти вони, ні бігти не зусильні –
То ржуть, гризуться спільники неволі.

Отак і ти попутала народи.
Всім давши зверхні вигляди свободи,
Щоб одні одних гризли і душили.

І хоч всі дружно рвуться з твого круга,
Та в різні боки шарпають друг друга.
Сей колот – джерело твоєї сили.


Епілог
Присвячено русько-українським сонетярам

Голубчики, українські поети,
Невже вас досі нікому навчити,
Що не досить сяких-таких зліпити
Рядків штирнадцять, і вже й є сонети?

П’ятистоповий ямб, мов з міді литий,
Два з чотирьох, два – з трьох рядків куплети,
Пов’язані в дзвінкі рифмові сплети, –
Лиш те ім’ям сонета слід хрестити.

Тій формі й зміст най буде відповідний:
Конфлікт чуття, природи блиск погідний
В двох перших строфах ярко розвертаєсь.

Страсть, буря, бій, мов хмара піднімаєсь,
Мутить блиск, грізно мечесь, рве окови,
Та при кінці сплива в гармонію любови.


Галицьким сонетистам

Соколи любі, галицькі поети,
Чом, віршової не пізнавши норми,
Ви силов претесь клемезить сонети,
Невдалі щодо думки й щодо форми?

Невже ж досить стихів зліпить штирнадцять,
Як-будь загородить їх, мов штахети,
В котрих не мож ні складу ся домацать,
Ні руху, ані жизні, ні кебети?

Штирнадцять віршів, но п’ятиямбових,
І п’ять пар римів звучно-криштальових,
Або й чотири, – так сонет складаєсь.

Ручій широкий ллєсь стихом дзвенячим,
Втім страсть мутить поривом гарячим,
А в щирім серці порив улягаєсь.



.]]> Тюремні сонети

I.

Се дім плачу, і смутку, і зітхання,
Гніздо грижі, і зопсуття, і муки!
Хто тут ввійшов, зціпи і зуби й руки,
Спини думки, і речі, і бажання!

Кукіль тут полють з жита, видається,
Та рівночасно свіжий засівають;
По параграфам правду виміряють,
Але неправда і без міри ллється.

Тут стережуть основ, але основу
Усіх основ – людського серця мову,
І волю, й мисль зневажують, як дрантя.

Ви, що, попавши в западню ту, хтіли
Найти в ній людський змисл і людські ціли,
Lasciate ogni speranza, – мовив Данте.


II.

«Вузька, важкая до добра дорога», –
Се сказано десь у письмі святому.
Та я перечу тим словам якмога,
Пізнавши вхід до в’язенного дому.

Вонючі сіни – перша осторога.
Скрипливі двері в хіднику тісному,
Відтак ідеш по манівцю крутому,
А там подвір’я, мов пуста берлога.

А по подвір’ю вояк патрулює,
У сінях варта, стражники понурі
І арештанти, наче тінь, снуються.

Сей шлях важкий – чи до добра прямує?
Спитайте тих, що мучаться в тім мурі!
Зрахуйте сльози, що день в день тут ллються!


III.

Гей, описали нас, немов худобу:
І назву, й вік, і ріст, і всю подобу,
Волосся, очі, зуби, всі приміти –
Тепер хоч в Відень нас на торг гоніте!

Гей, обшукали нас, немов бандити:
Всі кишені, всю одіж, всю особу,
Ножі, тютюн, і гроші, й всю оздобу
Забрали – хоч в турецький рай ведіте!

Ну, от тепер ми чисті! Глупі-глупі!
Ножі, оздоби й скарби наші з нами,
Тих вам не взять бандитськими руками!

І розвели нас у апартаменти
Державні. Злишні тут всі компліменти!
Салон, їдальня, спальня й с… – все вкупі.


IV.

Сиджу в тюрмі, мов в засідці стрілець,
Усякий звір поперед мене мчиться,
Не криється від мене, не боїться,
Показує, в чому хто є мистець.

Лис – злодій тут, не скромник, не святець,
І вовк – не музикант, а просто вбійця,
Медвідь – дерун і лютий кровопійця,
Забув про жарти, бубен і танець.

Тут всяку видно наголо особу,
Мов фрак роздівши й мундур урядовий.
Вони і людську скинули подобу.

Я в засідці дрібнії точу стріли
І напинаю лук свій, все готовий –
Ну, бачність, звірі! Не хиблю я ціли!


V.

Вам хочесь знать, як нам в тій казематі
Проходить час? О, страх патріархально!
Як господарські діти, йдемо спати
Ураз з курми, лиш що заснуть звичайно

Не можемо. Ні про що розмовляти,
То й мовчимо. Лиш сей та той нечайно
Зітхне. Минає восьмий час, дев’ятий…
Втім Герсон стука о стіну нагально

І лізе до вікна. «Ти спиш, Реєнте?»
«Ні!» – «Так подай там знак до Розпоряки,
Mir wellen eppes machen düll den Mente!»

Стук-стук по стінах! Гомонять тихцем…
Пост настороживсь, став к вікну лицем, –
Втім справа хтось як рявкне: «Лут табаки!»


VI.

«Не будеш тихо?» – крикнув пост і шпарко
Побіг туди, відкіля крик роздався.
«Рахміль! Рахміль!» – крик зліва обізвався.
Знов пост біжить, клене, аж небу жарко.

«Чекай-но, я вас тут навчу кричати!
Та поки ще добіг на місце крику,
Вже Герсон став, неначе кіт, м’явчати,
А справа хтось там виє: «Кукуріку!»

Із всіх вікон посипалось, як град:
«Козидра! Шпичка! Rich da’n Tat’n aran!»
Пост став, немов підрізаний баран.

І раптом стихло все, мов в домі смерти.
Хто? Де кричав? І пощо? – годі знать.
Се наші є вечірнії концерти.


VII.

Вже ніч. Поснули в казні всі, хропуть,
І пітьма налягла. Лиш візитирка
Підсліпуватим своїм оком зирка,
Немов моргає злобно: «Ось ви тут!»

Десь на завісах скрипнула кватирка,
Плюскоче дощ, і грубі краплі б’ють
О ринву, ринва так жалібно дирка
О мур, мов хоче вирватися з пут.

Та ні, не вирвешся! Залізні гаки
Держать тебе, дозорці, як собаки,
Пильнують, ходить шельвах під вікном.

Не вирвешся! І глухне зойк розпуки,
В тяжкій знесилі опадають руки…
Заснуть, заснуть, хоч би мертвецьким сном!


VIII.

А ледве тільки сон нам зломить очі,
Гнеть північна його сторожа згонить;
Гримить коритар, колоддя скрегоче
При дверях, думаєш спросоння: дзвонить

Пожарний дзвін… Зриваєшся – аж ні!
Пан ключник входить з лампою, поглипне
На крати, чи здорові та міцні,
На піч, на кибель, тапчани – та й зникне.

Знов колодки скрегочуть, а ногайці
Казню за казнею плиндрують далі,
Мов Лопотова та війна у байці.

Що сон із змучених повік украли,
Грижі неситій не дали заспати –
Байдуже їм, коб лиш здорові крати.


IX.

А рано, поки час ще виб’є п’ятий,
Знов Лопотове славне військо грюка:
Іде «кибльовання». Що се за штука –
Їй-богу, сам не знаю, як сказати.

«Агій, – почнуть естетики кричати, –
Ось до чого у них доходить штука!
Яка де в світі погань є, грязюка,
Вони давай її в сонети бгати.

Петрарка в гробі перевернесь, пробі!»
Нехай! Та тільки він ходив в
Жив у палатах, меч носив при собі,

Тим-то краси, пишнот в його сонетах
Так много. Ми ж тут живемо в клоаці,
То й де ж нам взяти кращих декорацій?


X.

Колись в однім шановнім руськім домі
В дні юності, в дні щастя і любови
Читали ми «Что делать?», і розмови
Йшли про часи будущі, невідомі.

Домашні дами ось як побивали
Не раз мої гарячі дифірамби:
«Е, спільна праця! В такім разі й вам би
Прийшлося чистить виходки й канали».

Не знали дами, що важке, всесвітнє
Питання те вже Австрія рішила.
Тюремний кибель – що в ньому за сила!

І виходок, і мебель враз! Вигідне
Береш його, виносиш, ну, і прямо
На поле лий чи в компостову яму.


XI.

Встаєм раненько, миємось гарненько,
Вбираємось і стелим ліжко вмить,
Пісочком казню метемо чистенько,
Тоді давай ходить, ходить, ходить…

Шість кроків там і шість назад – досить,
Щоб не крутився світ, та трьом тісненько:
То два нас ходить, а один сидить,
Той встане – з нас один сіда смирненько.

Колись в Бориславі були землею
Два ріпники присипані: три дошки
Над ними стали скісною крівлею.

Лиш люльку мали і вода сльозила
В кутку: сей воду ссе, той курить трошки…
Сім діб! І нас того ж тюрма навчила.


XII.

Прохід – не хлопський в полі, і не панський
В садках тінистих, не філософічний
Той шіллерівський, а гігієнічний
Прохід, регламентовий, арештантський!

Зима чи літо, дощ, сніг чи погода,
Мороз чи спека, на годину в добу
Женуть дозорці в’язнів, мов худобу,
По черзі на прохід до огорода.

Дерев там тілько, що паркан з ялиці,
А зелені, що поза ним доглянеш,
А неба, що доглянеш з дна криниці.

А в грудь як свіжого повітря втягнеш,
То світ закрутиться, мов у п’яниці,
І ще сумніший, безсильніший станеш.


XIII.

Ні, наш тюремний домовий порядок
Бува часом дотепний! Ну, скажіть:
Кибльовання полуднішнє й обід
Ураз – чи дотеп се, чи лиш припадок?

І запах соломахи й киблів смрід!
Рядком з водою становлять коновку,
І хліб кладуть, і в киблі ллють карболку –
Ніс арештантський все знесе й живіт.

Щаслива Австріє! Той ум великий,
Що видумав сей дотеп, варт вовіки,
Щоб святкувать ім’я його празнично!

Перед його ідеєю я клонюсь:
Не апетитно, та зате практично;
Minus de genus, si constructio bonus.


XIV.

Беруть діру, залізом обкують,
Приправлять курок і язик для маху –
І самопал готов. Отак, мабуть,
І арештантську варять соломаху.

Беруть котел води і жменю круп –
Ось вам і суп; досиплють кмину жмінку,
То звесь кминковий; краяну печінку –
Звесь леберсуп; а хліб – хлібовий суп.

На друге йде капуста й воловина
В неділю (евфемічно – жил і лою
Бува не раз в тім м’ясі половина!),

В будні горох, фасоля (впів з гнилою!),
Логаза, каша гречана й «дубова» –
Ось вам вся наша «карта страв» готова.


XV.

Та ви не думайте, що вища власть
Лишає так се діло, без призору!
Вона пильнує прав у всяку пору
І параграфів скривдити не дасть!

. . .
. . .
. . .
. . .

А як обід готов, то відкладають
Найкраще м’ясо, хліб і відливають
В тарілки соломаху – ще густою,

Дадуть омасті і несуть хоробре
До президента. Той скуштує. «Добре!»
Тоді для нас розбовтують водою.


XVI.

В тих днях, коли, неначе риба в сіті,
Мій вольний дух в тісних тих стінах б’ється,
Смертельний холод в душу аж крадеться,
І нікому потішити, огріти,

Одним-одна лишилася мені ти,
Мужицька пісне, в котрій люд весь плаче,
І мому серцю легшає неначе
З народним болем в один такт боліти.

О ви, кристалізованії стони,
Ви, сльози, перетоплені в алмази,
Зітхання, влиті у тужливі тони!

Не покидайте ви мене в тій хвили!
Кріпіть, щоб ті безумства, муки, врази
Мойого духу глиб не помутили!


XVII.

Замовкла пісня. Чи ж то їй, свобідній,
Золотокрилій пташці, тут витати,
В тій западні понурій, непривітній,
Де чоловік потоптаний, проклятий?

Чи ж їй огидний образ той писати,
Як страж встромляє свої лапи мідні
В мою кишеню, чоботи, в послідній
Рубець одежі і послідні шмати?

Тютюн, огонь, папір і олівець, –
Ось чого власть шукає так пильнейко,
Що влізла б аж в нутро тобі, здається.

І мовкне пісня. Так і соловейко
Втікає від гнізда, писклят, яєць,
Коли людська рука їх доторкнеться.


XVIII.

Hausordnung

Надворі, там, за парканом тюремним,
Є конституція, якісь закони;
Для нас вони є тільки міфом темним,
Лиш дзвоном, що не знати, де він дзвонить.

Вся конституція, закон увесь
У нас упрощені, що годі далі:
Один існує кодекс в криміналі,
А кодекс дивний той Hausordnung звесь.

Не писаний се кодекс, а існіє
Лиш в усній і п’ястучній передачі,
З практичних лекцій його в’язень вміє.

Його встанови бистрі, як штафети.
Директор, ключник, стражники добрячі –
Їх знавці, виконавці й інтерпрети.


XIX.

Не вільно в казні тютюну курити,
Книжок читати, ні свічок світити,
Не вільно в візитирку говорити,
В вікно глядіти, грішми що платити.

Папір і олівець при собі мати –
Для арештанта се тяжка провина;
Ножа теж казня мати не повинна,
Хліб нігтями й зубами треба рвати.

А ключник, стражник може в кождій хвили
Перетрясти все в казні, обшукати
Вас до сорочки, «мачку засвітити»,

І язиком, як хоче, вас честити,
За кару вас в «густую» казню дати,
Де б вас кумпани обкрадали й били.


XX.

Ключники і дозорці

Ні, вас забути був би гріх великий,
Чесні панове ключники й дозорці!
Та й як похвал відмовити вам порції
Там, де над всім царюють ваші крики?

Ви продали себе в кати й на муки.
З 300 гульденів річної плати
Готові з друга, брата шкуру драти,
Як лиш він тут попадесь вам у руки.

Понижені до розряду собаки
Порядком нашим, ви й мститеся таки,
Понижуючи других якомога.

Грим, грим! «Дід» входить: хліб приніс. З порога
На піл покинув і попхнув ногою –
І я почув, що є власть надо мною.


XXI.

Что ми шумить, что ми дзвенить, мов в хмарі
Грім? Декретові бігають до вмору,
Гуркочуть ліжка, миють коритарі,
Труть, білять, миють в казнях і знадвору.

«Комісія, комісія! – гуде,
Мов шелест листя, як зближаєсь буря. –
Висока урядовая фігура,
Сам пан надрадця на контроль іде!»

В неділю рано дух дунув господній
Над океаном, все аж до безодні
Стряслось – фігура в кримінал явилась.

Із казні в казню йде – весь штаб круг неї…
«Замкніть вікно!» – дід крикнув нам крізь двері,
Щоби фігура не перестудилась.


XXII.

Ввійшла фігура. «Як зветесь ви?» – «Франко».
«Гм, Станко?» – «Франко!» – «Станко, запишіть.
Давно тут?» – «Місяць». – «Гм! А ти, коханку?»
– «Сім день.» – «А ти?» – «Я завтра йду на світ».

Побачив книжку. «Маєте дозвілля
Читать?» – «Так». – «Гм!» – На ліжка, на суфіт
Зирнув. «Гм-гм! А тут нема вентіля?»
– «Нема». – «Нема? Гм, добре, запишіть!»

Тут ключник кинувсь: «Є зато вентилі
В двох казнях, там!» – «В двох казнях? Запишіть!
А ви б часом вікно тут отворили!»

(Мабуть, у ніс фігурі вдарив смрід!)
– «У нас вікно отверте день і ніч!»
– «Ага, гм! Запишіть!» – І вийшли пріч.


XXIII

Тюремна культура .

Хоч в криміналі крати, грубі мури,
Ковані двері, варти й не злічити,
А все, щоб не змовлялись інквізити –
То таки й тут озвавсь наш вік культури.

Тут телеграф є свій – і досконалий!
Весь апарат – стіна й кавалок тріски,
І з казні в казню йдуть по нім сигнали.
Се теж культурний виплід, «echt» австрійський,

І пошта йде з вікна в вікно поночі,
Безплатно перевозить хліб, «маняти»,
Тютюн, огонь – про письма й не казати.

Бува, й сміттяр при дверях заскребоче
І крізь шпару «грипсанку» спішно всуне,
І тій Теміді в сліпі очі плюне.


XXIV.

Розмови

А прочий час заповнюють розмови.
Сей своїм «ділом» мучить всіх і нудить,
Той жарти строїть, всіх смішить готовий,
А інший в споминах колишніх блудить.

Хто казку каже, хто знов тугу в собі
Гне й ходить, ходить, тільки чути кроки….
Часом на всіх наляже сум глибокий,
І довго в казні тихо, наче в гробі.

«Вдуріти можна!» – буркне хтось і люте
Прокляття вліпить. – «Гей, брати, ануте!
Чого похнюпились? Нехай на панську

Макову смуток! Грим об землю лихо!
Зберімось лиш на голоси і тихо
Затягнем нашу пісню арештантську!»


XXV.

Пісня арештанська

Хто любить місяць, я без сонця в’яну,
В тюрмі про волю вже й не нагадаю!
Сиджу й клену свою судьбу погану,
Тих вороженьків, що з-за них страждаю.

До суду кличуть, бач, до протоколу.
Суддя мій лютий, став грозить киями…
«Скажи всю правду, то підеш на волю!»
Я визнав правду – і пішов в кайдани.

Читають декрет. Стали батько й мати,
Плачуть, не сміють і руки подати…
– «Бач, синку, де непослух той доводить!

Господар в путах, в бурій куртці ходить,
В довбанці вбутий, стрижене волосся,
В полі ж пшениця сиплеться з колосся».


XXVI.

Хто її зложив

«Некепська пісня, пане, – Герсон каже, –
Стара бригідська пісня! А зложив
Її хлоп простий, простий хлоп, аякже!
Не тямлю, чим на кару заслужив.

А кару довгу мав, вже десять літ
Сидів, а ще, мабуть, мав п’ять сидіти.
От раз комісія якась, адіть,
Прийшла в Бригідки, щось там оглядіти.

А він сидить коло вікна й співає
Сю саму пісню – а співав чудово –
І плаче так, що аж ся серце крає!

Пани тихцем списали слово в слово
І вислали до Відня. Ну, й за пару
Неділь прийшло: змазав му цісар кару».


XXVII.

Народ наш в бідах добрий практик: зла вість
Його злякать, ні здивувать не може.
Недаром він зітха: «Не вводь нас, боже,
Під панську карність а людську ненависть!»

Людська ненависть – се ж найтяжче горе,
Найгірша кара для громадянина!
Він без людей – слаба в степу билина,
Котру хто хоче – стопче й переоре.

З тим горем, з тою карою страшною,
Що бит людський стинає мов косою,
Він панську карність ставить нарівні –

Ту, що про себе шумно так голосить,
Немов вона, мов другий Атлас, носить
Весь лад суспільний на своїй спині.


XXVIII.

Ні, ви не мали згляду надо мною!
Хоч око в око ви не сміли стати,
Не сміли свої правди нам сказати –
Ви підступом побили мя без бою!

Щоб над безсильним, хорим показати
Звірячу силу, ви добов нічною
Напали мя, мов вовк за звіриною,
Ви чатували на порозі хати.

Ви права сторожі? Ні, право в вас
Лиш щит, котрим безправ’я закриваєсь!
Судіть мене, та вас осудить час!

Нехай тепер безсильно розбиваєсь
Мій крик о зимні стіни, прецінь раз
Він вирвесь, і ваш сон його злякаєсь.


XXIX.

У сні мені явились дві богині.
Лице одної – блиски променисті,
Безмірним щастям сяли очі сині,
І кучері вилися золотисті.

Лице другої чорний крив серпанок,
І чорні очі, наче перун з тучі,
Блищали, коси чорні та блискучі –
Була, немов літній, бурливий ранок.

«Не плач, дитя самотнє, цить, мій світку, –
Сказала перша (що за голос милий!), –
Ось на тобі мій дар, чудову квітку!»

І соняшник дала мені розцвілий.
А друга мовчки терн втиснула в руку –
І враз я радість вчув і люту муку.


XXX.

І говорила перша: «Я любов,
Життя людського сонце невечерне.
Як соняшник за сонцем, так за мнов
Най раз на все твоє ся серце зверне.

І світ, і люди – всі перед тобов
Являтись будуть світлим боком; скверне,
Погане, зле – лиш з наслуху, немов
Крізь сито тільки будеш знать. Оберне

Мій дар до тебе щирих серць багато,
І від найліпших, найчесніших твого
Віку – добра й любві зазнаєш много.

Тож хорони, дитя, сей дар мій свято!
Любов людей, мов хліб той до засіка,
Громадь і степенуй в любов до чоловіка!»


XXXI.

І говорила друга: «Я ненависть,
Любві сестра й товариш невідступний.
Ненавиджу я все, що звесь лукавість,
І кривда, й лад нелюдський та підкупний.

Ненавиджу я всю тоту неправість,
Що чоловіка пха на путь непутний,
Що плодить в душах підлість, брехні, зависть
Крутіж отой могучий, каламутний.

Не в серці людськім зло! А зла основа –
Се глупота й тота міцна будова,
Що здвигнена людьми і їх же губить.

Се зло й тобі прожре до кості тіло,
Щоб ти зненавидів його і бивсь з ним сміло.
Хто з злом не боресь, той людей не любить!»


XXXII.

Сидів пустинник біля свого скиту
Серед лісів безмірних та безлюдних
І слухав пташок голосів пречудних
І вітру в гіллі пісню сумовиту.

Аж бач, голубка, його пташка біла,
Що вже два дні не знать де пропадала,
Ту ж понад ним крильцями стріпотала
І тихо в нього на колінах сіла.

Старий погладить хтів її руков –
Та й обімлів: ті крильця сніжно-білі
Оббризкала червона людська кров.

І зойкнув дід: «Прокляті, зсатанілі
Часи, коли з осель людських в сей ліс
На крилах голуб людську кров приніс!»


XXXIII.

Росіє, краю туги та терпіння,
Чи ж не такий ти час проходиш нині?
В тривоги й самолюбія пустині
Позабивались старші покоління,

Тремтить вся сила краю, як заклята,
А тим часом на лютий бій за волю
Летять малії діти-голуб’ята,
Кістьми лягають у сніжному полі.

Росіє, краю крайностів жорстоких!
Твій витязь Святогор дріма в печарі,
Козацька воля спить в степах широких,

А дівчина-голубка на бульварі
Платком, а не лицарською трубою
Сигнал дає до кроволиття й бою.


XXXIV.

Як я ненавиджу вас, ви машини,
Що трете кості, рвете серце в грудях,
Вбиваєте живую душу в людях
І потім кажете: «Що ж, ми не винні!

Нас на такі заведено пружини,
Ми мусимо! В самих не раз вся суть, ах,
Бунтується… Та що робить! Не будь, ах,
У нас тих пут, становища, родини»…

Як я ненавиджу вас, добрі, щирі,
Що служите неправді, підлоті –
Чи служите у злій, чи в добрій вірі!..

Ні, ті, що в добрій вірі служать, ті
Ненависні мені в найбільшій мірі,
Як на рабі тім пута золоті.


XXXV.

Що вовк вівцю їсть – жалко, та не диво,
На те він вовк, розбійник, душогубець;
Та якби віл, спокійний травоскубець,
Принявся враз живеє рвать м’ясиво?..

Що ширить тьму у рясі темнолюбець,
Що кат у фраку точить кров, як пиво,
Що злодій-фарисей основи живо
Спаса – се зле, та злий в злім не проступець.

Та чесний чоловік, що злому служить,
Своєю честю покриває мідний
Лоб підлоти, а стиха плаче й тужить, –

Се вид, найвищої погорди гідний,
Се вид Пілата, що Христа на муки
Віддав, а сам умив прилюдно руки.


XXXVI.

Легенда про Пілата 1

Пілат Христа віддав катам на муки
І мовив: «Я не винен, вам бажалось!»
Взяв воду і, прилюдно вмивши руки,
Пішов обідать, мов ніщо й не сталось.

Та сталось так: немов на вид гадюки,
На вид його урозтіч все пускалось –
Раби, прислуга… навіть заметалось
Безстрашне серце в воїна-звірюки.

Пішов на кришу, де чекала жінка,
Так та з страху лиш скрикнула в нетямі,
Вниз верглась і розбилася об камінь.

Пішов в покій, де в пуху спить дитинка,
Так та лиш витріщила оченята
На нього й вмерла, диким жахом стята.


XXXVII.

Легенда про Пілата 2

І бог поклав клеймо на грудь Пілата,
Життя, смерть, тіло й дух його прокляв
Гірш Каїна, бо Каїн, вбивши брата,
Не мив рук з крові, винним чувсь, тікав.

А сей, що правду чисту в руки ката
Віддав, одвіт від себе відпихав;
То й правда вся була йому віднята,
Все, чим він жив, гордивсь і віддихав.

Сім’я його пропала, наче тінь,
І кесар з служби з ганьбою прогнав,
І рідний город випхнув з своїх стін.

Старий, слабий, край шляху він стогнав,
Шматка просив, та до кінця ворожі
Камінням в нього кидали прохожі.


XXXVIII.

Легенда про Пілата 3

А як умер, хтось трупа взяв за ноги
І вкинув в яму й камнями прикидав,
Та через ніч труп знов покрай дороги
Лежав – гріб тіло кляте з себе видав.

Тоді стягли тернів, будяччя купу,
І трупа вергли, й жар підвергли лютий;
Терни згоріли, та нічого трупу
В огні не сталось – він лежав неткнутий.

Тоді каміння жорнове на шию.
На руки й ноги начепивши, в море
Прокляте тіло ввергли в чорторию.

Та повривались шнури конопляні,
І труп Пілата, всій землі на горе,
Ще й досі плавле десь по океані.


XXXIX.

Криваві сни

В тюрмі мені страшливі сняться сни,
Та й чи то сни лишень – і сам не знаю,
Такі виразні та тривкі вони,
Такий несонний біль мені вчиняють.

Найтяжчі муки, лютії тортури,
Які лиш людям люди завдавали,
І ті, що в них страждали і вмирали,
Заповнюють тюрми моєї мури.

Мов рій, товпляться привиди криваві:
Страшні злочинці і святі герої,
І рани їх я бачу мов наяві.

І з ран тих наче грім лунає в моїй
Душі: «І нам частину співстраждання,
Частину пісні за важке кохання!»


XL.

Криваві сни

Христос, бичами зсічений, криваві
Терни в волоссю, хрест свій приволік;
В руках, ногах від гвоздів діри ржаві,
Стоїть і шепче: «Ось я, чоловік!»

Джордано Бруно на кострі горючім,
З язиком, щойно вирваним кліщами,
З тілом, від свіжих ще тортур болючим,
Глядить у жар під своїми стопами.

І Кампанелла висить на тортурах:
Двадцятий раз йому друхочуть кості,
Сустави крутять і печуть підошви.

І з стогоном глухим, несвітським, в мурах
Тюремних віє щось, мов легіт в полю:
«Се муки й кров за світло, поступ, волю!»


XLI.

Криваві сни

А за що ж ми терпіли муки й мерли? –
Нова громада стогне відкись зліва. –
Ми – гній історії, ми – негатива, –
Чи ж в нас не людське тіло, з дроту нерви?»

Ось Даміян. Яку приняв він муку
За те, що короля ранив блудного!
В іспанських чоботях ламали ноги,
На сірковім огні палили руку,

Горючими кліщами тіло рвали,
І олово та сірку в свіжі рани
Лили, і кіньми рвали й чвертували!

«Цілу годину я вмирав, тирани!
Посивів з болю!» І було се вчера,
В Парижі славнім, в вік Руссо й Вольтера.


XLII.

Криваві сни

Ось Гонта йде, ввесь синій від побою,
З відтятим язиком і рукою;
Його садять на розжарену шину
І шкуру друть, аж всю обдерли спину.

А далі сотні, тисячі проходять
Кривавих тіней німо надо мнов:
Їх б’ють, рвуть, палять, в колесо городять,
І в ямі коденській булькоче кров.

Проч, проч, нещасні тіні, спіть спокійно
В могилах своїх темних, позабутих!
Чи ж мало людськості мук ваших лютих,

Щоб з вами й ми терпіли ще подвійно?
Пропав вже час тортур і мук таких!
Спіть, не тривожте наших серць м’яких!



XLIII.

Криваві сни

Минув час мук? Брехня! Чи ж давній час,
Як гибли Пестель, Каракозов, Соня?
Як мучивсь Достоєвський і Тарас?
Хіба ж тепер вже кандали не дзвонять?

Хіба різки ще не свистять у вас?
Цілими селами в тюрму не гонять?
Хіба гармати мідних гирл не клонять
Над містом, всіх готові зжерти враз?

М’які серця в вас, бо трусливі вчасті!
А звір зневаги до людей, і власті,
І тьма росте і висить над вами!

Ми, його жертви, вас звемо з могили:
«Не м’якніть без часу! Гартуйте сили!
Гоніте звіра, бийте, рвіть зубами!»


XLIV.

Багно гнилеє між країв Європи,
Покрите цвіллю, зеленню густою!
Розсаднице недумства і застою,
Росіє! Де лиш ти поставиш стопи,

Повзе облуда, здирство, плач народу,
Цвіте бездушність, наче плісень з муру.
Ти тиснеш і кричиш: «Даю свободу!»
Дреш шкуру й мовиш: «Двигаю культуру!»

Ти не січеш, не б’єш, в Сибір не шлеш,
Лиш, мов упир, із серця соки ссеш,
Багно твоє лиш серце й душу дусить.

Лиш гадь і слизь росте й міцніє в тобі,
Свобідний дух або тікати мусить,
Або живцем вмирає в твоїм гробі.


XLV.

Тюрмо народів, обручем сталеним
Ти обціпила їх живі сустави
Й держиш – не для пожитку, не для слави,
А лиш для жиру клевретам мерзенним.

Отак пастух попута коні в полі
Через ногу; здаєсь, три ноги вільні,
А йти вони, ні бігти не зусильні –
То ржуть, гризуться спільники неволі.

Отак і ти попутала народи.
Всім давши зверхні вигляди свободи,
Щоб одні одних гризли і душили.

І хоч всі дружно рвуться з твого круга,
Та в різні боки шарпають друг друга.
Сей колот – джерело твоєї сили.


Епілог
Присвячено русько-українським сонетярам

Голубчики, українські поети,
Невже вас досі нікому навчити,
Що не досить сяких-таких зліпити
Рядків штирнадцять, і вже й є сонети?

П’ятистоповий ямб, мов з міді литий,
Два з чотирьох, два – з трьох рядків куплети,
Пов’язані в дзвінкі рифмові сплети, –
Лиш те ім’ям сонета слід хрестити.

Тій формі й зміст най буде відповідний:
Конфлікт чуття, природи блиск погідний
В двох перших строфах ярко розвертаєсь.

Страсть, буря, бій, мов хмара піднімаєсь,
Мутить блиск, грізно мечесь, рве окови,
Та при кінці сплива в гармонію любови.


Галицьким сонетистам

Соколи любі, галицькі поети,
Чом, віршової не пізнавши норми,
Ви силов претесь клемезить сонети,
Невдалі щодо думки й щодо форми?

Невже ж досить стихів зліпить штирнадцять,
Як-будь загородить їх, мов штахети,
В котрих не мож ні складу ся домацать,
Ні руху, ані жизні, ні кебети?

Штирнадцять віршів, но п’ятиямбових,
І п’ять пар римів звучно-криштальових,
Або й чотири, – так сонет складаєсь.

Ручій широкий ллєсь стихом дзвенячим,
Втім страсть мутить поривом гарячим,
А в щирім серці порив улягаєсь.



.]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=25668 Sun, 13 Aug 2023 05:27:25 +0000 ZaunköniG]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=25668
Вольні сонети

I.

Сонети – се раби. У форми пута
Свобідна думка в них тремтить закута,
Примірена, як міряють рекрута,
І в уніформ так, як рекрут, упхнута.

Сонети – се пани. В них мисль від роду
Приглушено для форм; вони вигоду,
Пожиток кинуть, щоб ловити моду:
Се гарний цвіт, що не приносить плоду

Раби й пани! Екстреми ся стрічають.
Несмілі ще їх погляди, їх речі,
Бо свої сили ще раби не знають.

«Простуйся! В ряд!» Хлоп в хлопа, плечі в плечі
Гнеть стануть, свідомі одної мети,
Живі, грізні, огромнії сонети…


II.

Чого ти, хлопе, вбравсь у стрій лицарський,
Немов боїшся насміху і сварки?
Чого важкий свій молот каменярський
Міняєш на тонкий різець Петрарки?

Замість валити панський гніт і царський,
Ти скрився в поетичні закамарки!
Гіркий, та нешкідний удар писарський,
Мов полинівки чарка у шинкарки».

«Ні, я не кинув каменярський молот,
Усе він в моїй, хоч слабій, долоні,
Його не вирве насміх, ані колот.

І як невпинно він о камінь дзвонить,
Каміння грюк в душі мені лунає,
З душі ж луна та співом виринає».


III.

Котляревський

Орел могучий на вершку сніжному
Сидів і оком вдовж і вшир гонив,
Втім, схопився і по снігу мілкому
Крилом ударив і в лазур поплив.

Та груду снігу він крилом відбив,
І вниз вона по склоні кам’яному
Котитись стала – час малий проплив,
І вниз ревла лавина дужче грому.

Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз.

Та був у нім завдаток сил багатий,
І огник, ним засвічений, не згас,
А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.


IV.

Народна пісня

Глянь на криницю тиху, що із стіп могили
Серед степу сльозою тихою журчить;
В ній, мов в свічаді, личко місяця блищить,
І промінь сонця миєсь в її срібній хвили,

На дні її щось б’ється, мов таємні жили…
Той рух живий ніколи не бажа спочить,
Вода її пречиста тисячі живить
Дітей весни, що густо вкруг її обсіли.

Криниця та з живою, чистою водою –
То творчий дух народу, а хоч в сум повитий,
Співа до серця серцем, мовою живою.

Як початок криниці нам на все закритий,
Так пісня та з джерел таємних ллєсь сльозою,
Щоб серце наше чистим жаром запалити.


V.

Незрячі голови наш вік кленуть,
В котрім, говорять, перед правом сила,
А чесній думці перетяті крила,
А правду й волю, як звіра, женуть.

Та що ж то – право? Право – се лиш сила,
А сила – право, се закон природи.
В житті лиш сила ломить перешкоди,
До лету вгору розпускає крила.

Та що ж се – сила? Лиш п’ястук та збруя?
А серця вашого огонь святий,
А думка, що світи нові будує,

А волі вашої залізні крила,
А переконань, правди блиск яркий –
Чи ж се не також непропаща сила?


VI.

Жіноче серце! Чи ти лід студений,
Чи запашний, чудовий цвіт весни?
Чи світло місяця? Огонь страшенний,
Що нищить все? Чи ти, як тихі сни

Невинності? Чи як той стяг воєнний,
Що до побіди кличе? Чи терни,
Чи рожі плодиш? Ангел ти надземний
Чи демон лютий з пекла глибини?

Чим б’єшся ти? Яка твоя любов?
В що віриш? Чим живеш? Чого бажаєш?
В чім змінне ти, а в чім постійне? Мов!

Ти океан: маниш і потопляєш;
Ти рай, добутий за ціну оков.
Ти літо: грієш враз і громом убиваєш.


VII.

Вам страшно тої огняної хвилі,
Коли з мільйонів серць, мов божий грім,
Закута правда бухне і застилі
Шкарлущі світу розірве на нім?

Ви боїтесь, щоби криваві хвилі
Не потекли і не підмили дім
Блискучої освіти, не змулили
Швидкого поступу думок зовсім?

Не бійтеся! В кривавих хвиль навалі
Не згине думка, правда і добро,
Лиш краще, ширше розів’ється далі.

Не бійтеся! Не людськості ядро
Та буря зломить, а суху лушпину, –
Ядро ж живеє розростесь без впину.


VIII.

В снах юності так сквапно ми шукаєм
Прямих стежок і молодим умом
Так просто, гарно вік свій укладаєм,
Так чесно, сміло боремось зо злом…

А втім в життя, мов в п’яних стиск, вступаєм:
Сей відси штовхне, відти той часом;
Сяк-так в’ємось, удари обминаєм,
Ба й других пнем самі набік плечом.

Оглянемось – і де наш замір дівся!
Жизнь наша, наче манівці, блудна –
Ще щастя, сли вокруг ти не вертівся.

Будь, мов та хвиля! Хоч грізна й мутна,
Та де вал верг ї – там по ній осівся
Осад новий, живий – земля плідна.


IX.

Як те залізо з силою дивною,
Що другеє залізо тягне к собі
І магнетизмом звесь, не в супокою
Зціпляєсь, але в ненастанній пробі, –

А як його безділля вкриє ржою,
Під ржею й сила гине, мов у гробі, –
Отак і серце, що, грижі стрілою
Прошиблене, само з’їдаєсь в собі.

Лиш праця ржу зотре, що грудь з’їдає,
Чуття живе, неткнуте заховає,
Непросихаючу нору живить.

Лиш в праці мужа виробляєсь сила,
Лиш праця світ таким, як є, створила,
Лиш в праці варто і для праці жить.


X.

Смішний сей світ! Смішніший ще поет,
Що все в нім хоче серіозно брати,
Що в тій погоні до незвісних мет
Розумну думку рад би відшукати.

Смішний сей світ! В нім правом – дикий гнет,
А чесна праця в перегнилі шмати
Вкриваєсь, а коб мала лиш відмет
З страв дармоїдів, щоб живіт запхати,

То мала б доста для потреби свої!
Смішний сей світ! Неробів горсть мала
Себе вважає світом, паном всьої

Землі і ціллю всього, що на світі!
Смішний поет, що хтів би, окрім зла,
В тім світі правди й розуму глядіти.


XI.

Сікстинська Мадонна

Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі
В твоє лице небесне глянуть може,
Неткнутий блиском твої красоти?

Так, ти богиня! Мати, райська роже,
О глянь на мене з свої висоти!
Бач, я, що в небесах не міг найти
Богів, перед тобою клонюсь тоже.

О бозі, духах мож ся сумнівати
І небо й пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя – не казка, ні!

І час прийде, коли весь світ покине
Богів і духів, лиш тебе, богине,
Чтить буде вічно – тут, на полотні.


XII.

Ось спить дитя, невинний ангел чистий.
Смієсь у сні – се ангел з ним іграє…
Сплакне у сні – се ангел, в облак млистий
Розплившися, манить його й щезає.

І сон отсей нестертий, віковистий
В душі його по собі слід лишає:
З дитячих снів той ангел променистий
Раз в раз бажання, тугу в нім збуджає.

Рвесь молодець від батька і від мами
Чогось шукати десь в чужій чужині,
А ангел з далі кличе: «Далі! Далі!»

Любві, надії він спішить стежками,
Там плід здобуде, тут лиш квіти зв’ялі,
А ангел з далі кличе: «Далі! Далі!»


XIII.

Пісня будущини

Знов час прийде, коли з погорди пилу
Ти отрясешся й ясною звіздою
Засяєш людям, і підуть з тобою,
Серця твою почують давню силу.

Знов час прийде, до найтяжчого бою,
Остатнього, за правду й волю милу
Ти поведеш народи і прогнилу
Стару будову розвалиш собою.

І над обновленим, щасливим світом,
Над збратаними, чистими людьми
Ти зацвітеш новим, пречудним цвітом.

Прийде той час! Істотою цілою
Ми чуєм хід його поза собою,
Та доживем його – не ми… не ми!


XIV.

Досить, досить слова до слів складати,
Під формою блискучою, гладкою,
Мов хробака під гарною лускою,
Пекучий біль і сльози укривати!

Лікар іде! Не час тепер ховати
Поганих струпів. Смілою рукою
Розкрить їх треба, мимо встиду й болю
Всю гниль нещадно з тіла виривати.

Час показать, що людськість мужем стала,
Дитинячих іграшок відреклась,
Своє важке призначення пізнала;

Що снігова метіль вже унялась,
Безцільних поривів пора пропала,
Розумних діл пора розпочалась.


XV.

Ні, не любив на світі я нікого
Так, як живому слід живих любить,
Щоб, не зрікаючись себе самого,
Ввійти в другого душу, переймить

Його думки, його бажанням жить,
Не думавши добро творить із того,
І так, незамітно зовсім для нього,
Вести його, де вища ціль манить.

Відразу бути паном і слугою,
Зректись себе і буть самим собою –
Отак любить ніколи я не вмів.

Чи самолюбства в мні замного стало,
Чи творчих сил живих було замало?
Чи шлях життя мене фальшиво вів?


XVI.

І довелось мені за се страждати!
Де лиш любві правдивої шукав я,
Усе за неї був готов віддати, –
Те саме все безсилля зустрічав я:

То вбране в гордощів холодні шмати,
То в слів цукрових стрій конвенціональний
В мрій, сліз, зітхання плащ сентиментальний,
Та в бій життя зовсім незгоже стати.

Лиш де я не шукав її, де навіть
І зло чинив, щоб стать її негідним,
Там я найшов її. Отим-то травить

Мене подвійне горе жалом мідним:
Те зло, що своїм прогріхом вважаю.
І те добро, що без заслуги маю.


XVII.

Колись в сонетах Данте і Петрарка,
Шекспір і Спенсер красоту співали,
В форму майстерну, мов різьблена чарка,
Свою любов, мов шум-вино, вливали.

Ту чарку німці в меч перекували,
Коли знялась патріотична сварка;
«Панцирний» їх сонет, як капрал, гарка,
Лиш краску крові любить і блиск стали.

Нам, хліборобам, що з мечем почати?
Прийдесь нову зробити перекову:
Патріотичний меч перекувати

На плуг – обліг будущини орати,
На серп, щоб жито жать, життя основу,
На вили – чистить стайню Авгійову.



.]]>
Вольні сонети

I.

Сонети – се раби. У форми пута
Свобідна думка в них тремтить закута,
Примірена, як міряють рекрута,
І в уніформ так, як рекрут, упхнута.

Сонети – се пани. В них мисль від роду
Приглушено для форм; вони вигоду,
Пожиток кинуть, щоб ловити моду:
Се гарний цвіт, що не приносить плоду

Раби й пани! Екстреми ся стрічають.
Несмілі ще їх погляди, їх речі,
Бо свої сили ще раби не знають.

«Простуйся! В ряд!» Хлоп в хлопа, плечі в плечі
Гнеть стануть, свідомі одної мети,
Живі, грізні, огромнії сонети…


II.

Чого ти, хлопе, вбравсь у стрій лицарський,
Немов боїшся насміху і сварки?
Чого важкий свій молот каменярський
Міняєш на тонкий різець Петрарки?

Замість валити панський гніт і царський,
Ти скрився в поетичні закамарки!
Гіркий, та нешкідний удар писарський,
Мов полинівки чарка у шинкарки».

«Ні, я не кинув каменярський молот,
Усе він в моїй, хоч слабій, долоні,
Його не вирве насміх, ані колот.

І як невпинно він о камінь дзвонить,
Каміння грюк в душі мені лунає,
З душі ж луна та співом виринає».


III.

Котляревський

Орел могучий на вершку сніжному
Сидів і оком вдовж і вшир гонив,
Втім, схопився і по снігу мілкому
Крилом ударив і в лазур поплив.

Та груду снігу він крилом відбив,
І вниз вона по склоні кам’яному
Котитись стала – час малий проплив,
І вниз ревла лавина дужче грому.

Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз.

Та був у нім завдаток сил багатий,
І огник, ним засвічений, не згас,
А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.


IV.

Народна пісня

Глянь на криницю тиху, що із стіп могили
Серед степу сльозою тихою журчить;
В ній, мов в свічаді, личко місяця блищить,
І промінь сонця миєсь в її срібній хвили,

На дні її щось б’ється, мов таємні жили…
Той рух живий ніколи не бажа спочить,
Вода її пречиста тисячі живить
Дітей весни, що густо вкруг її обсіли.

Криниця та з живою, чистою водою –
То творчий дух народу, а хоч в сум повитий,
Співа до серця серцем, мовою живою.

Як початок криниці нам на все закритий,
Так пісня та з джерел таємних ллєсь сльозою,
Щоб серце наше чистим жаром запалити.


V.

Незрячі голови наш вік кленуть,
В котрім, говорять, перед правом сила,
А чесній думці перетяті крила,
А правду й волю, як звіра, женуть.

Та що ж то – право? Право – се лиш сила,
А сила – право, се закон природи.
В житті лиш сила ломить перешкоди,
До лету вгору розпускає крила.

Та що ж се – сила? Лиш п’ястук та збруя?
А серця вашого огонь святий,
А думка, що світи нові будує,

А волі вашої залізні крила,
А переконань, правди блиск яркий –
Чи ж се не також непропаща сила?


VI.

Жіноче серце! Чи ти лід студений,
Чи запашний, чудовий цвіт весни?
Чи світло місяця? Огонь страшенний,
Що нищить все? Чи ти, як тихі сни

Невинності? Чи як той стяг воєнний,
Що до побіди кличе? Чи терни,
Чи рожі плодиш? Ангел ти надземний
Чи демон лютий з пекла глибини?

Чим б’єшся ти? Яка твоя любов?
В що віриш? Чим живеш? Чого бажаєш?
В чім змінне ти, а в чім постійне? Мов!

Ти океан: маниш і потопляєш;
Ти рай, добутий за ціну оков.
Ти літо: грієш враз і громом убиваєш.


VII.

Вам страшно тої огняної хвилі,
Коли з мільйонів серць, мов божий грім,
Закута правда бухне і застилі
Шкарлущі світу розірве на нім?

Ви боїтесь, щоби криваві хвилі
Не потекли і не підмили дім
Блискучої освіти, не змулили
Швидкого поступу думок зовсім?

Не бійтеся! В кривавих хвиль навалі
Не згине думка, правда і добро,
Лиш краще, ширше розів’ється далі.

Не бійтеся! Не людськості ядро
Та буря зломить, а суху лушпину, –
Ядро ж живеє розростесь без впину.


VIII.

В снах юності так сквапно ми шукаєм
Прямих стежок і молодим умом
Так просто, гарно вік свій укладаєм,
Так чесно, сміло боремось зо злом…

А втім в життя, мов в п’яних стиск, вступаєм:
Сей відси штовхне, відти той часом;
Сяк-так в’ємось, удари обминаєм,
Ба й других пнем самі набік плечом.

Оглянемось – і де наш замір дівся!
Жизнь наша, наче манівці, блудна –
Ще щастя, сли вокруг ти не вертівся.

Будь, мов та хвиля! Хоч грізна й мутна,
Та де вал верг ї – там по ній осівся
Осад новий, живий – земля плідна.


IX.

Як те залізо з силою дивною,
Що другеє залізо тягне к собі
І магнетизмом звесь, не в супокою
Зціпляєсь, але в ненастанній пробі, –

А як його безділля вкриє ржою,
Під ржею й сила гине, мов у гробі, –
Отак і серце, що, грижі стрілою
Прошиблене, само з’їдаєсь в собі.

Лиш праця ржу зотре, що грудь з’їдає,
Чуття живе, неткнуте заховає,
Непросихаючу нору живить.

Лиш в праці мужа виробляєсь сила,
Лиш праця світ таким, як є, створила,
Лиш в праці варто і для праці жить.


X.

Смішний сей світ! Смішніший ще поет,
Що все в нім хоче серіозно брати,
Що в тій погоні до незвісних мет
Розумну думку рад би відшукати.

Смішний сей світ! В нім правом – дикий гнет,
А чесна праця в перегнилі шмати
Вкриваєсь, а коб мала лиш відмет
З страв дармоїдів, щоб живіт запхати,

То мала б доста для потреби свої!
Смішний сей світ! Неробів горсть мала
Себе вважає світом, паном всьої

Землі і ціллю всього, що на світі!
Смішний поет, що хтів би, окрім зла,
В тім світі правди й розуму глядіти.


XI.

Сікстинська Мадонна

Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі
В твоє лице небесне глянуть може,
Неткнутий блиском твої красоти?

Так, ти богиня! Мати, райська роже,
О глянь на мене з свої висоти!
Бач, я, що в небесах не міг найти
Богів, перед тобою клонюсь тоже.

О бозі, духах мож ся сумнівати
І небо й пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя – не казка, ні!

І час прийде, коли весь світ покине
Богів і духів, лиш тебе, богине,
Чтить буде вічно – тут, на полотні.


XII.

Ось спить дитя, невинний ангел чистий.
Смієсь у сні – се ангел з ним іграє…
Сплакне у сні – се ангел, в облак млистий
Розплившися, манить його й щезає.

І сон отсей нестертий, віковистий
В душі його по собі слід лишає:
З дитячих снів той ангел променистий
Раз в раз бажання, тугу в нім збуджає.

Рвесь молодець від батька і від мами
Чогось шукати десь в чужій чужині,
А ангел з далі кличе: «Далі! Далі!»

Любві, надії він спішить стежками,
Там плід здобуде, тут лиш квіти зв’ялі,
А ангел з далі кличе: «Далі! Далі!»


XIII.

Пісня будущини

Знов час прийде, коли з погорди пилу
Ти отрясешся й ясною звіздою
Засяєш людям, і підуть з тобою,
Серця твою почують давню силу.

Знов час прийде, до найтяжчого бою,
Остатнього, за правду й волю милу
Ти поведеш народи і прогнилу
Стару будову розвалиш собою.

І над обновленим, щасливим світом,
Над збратаними, чистими людьми
Ти зацвітеш новим, пречудним цвітом.

Прийде той час! Істотою цілою
Ми чуєм хід його поза собою,
Та доживем його – не ми… не ми!


XIV.

Досить, досить слова до слів складати,
Під формою блискучою, гладкою,
Мов хробака під гарною лускою,
Пекучий біль і сльози укривати!

Лікар іде! Не час тепер ховати
Поганих струпів. Смілою рукою
Розкрить їх треба, мимо встиду й болю
Всю гниль нещадно з тіла виривати.

Час показать, що людськість мужем стала,
Дитинячих іграшок відреклась,
Своє важке призначення пізнала;

Що снігова метіль вже унялась,
Безцільних поривів пора пропала,
Розумних діл пора розпочалась.


XV.

Ні, не любив на світі я нікого
Так, як живому слід живих любить,
Щоб, не зрікаючись себе самого,
Ввійти в другого душу, переймить

Його думки, його бажанням жить,
Не думавши добро творить із того,
І так, незамітно зовсім для нього,
Вести його, де вища ціль манить.

Відразу бути паном і слугою,
Зректись себе і буть самим собою –
Отак любить ніколи я не вмів.

Чи самолюбства в мні замного стало,
Чи творчих сил живих було замало?
Чи шлях життя мене фальшиво вів?


XVI.

І довелось мені за се страждати!
Де лиш любві правдивої шукав я,
Усе за неї був готов віддати, –
Те саме все безсилля зустрічав я:

То вбране в гордощів холодні шмати,
То в слів цукрових стрій конвенціональний
В мрій, сліз, зітхання плащ сентиментальний,
Та в бій життя зовсім незгоже стати.

Лиш де я не шукав її, де навіть
І зло чинив, щоб стать її негідним,
Там я найшов її. Отим-то травить

Мене подвійне горе жалом мідним:
Те зло, що своїм прогріхом вважаю.
І те добро, що без заслуги маю.


XVII.

Колись в сонетах Данте і Петрарка,
Шекспір і Спенсер красоту співали,
В форму майстерну, мов різьблена чарка,
Свою любов, мов шум-вино, вливали.

Ту чарку німці в меч перекували,
Коли знялась патріотична сварка;
«Панцирний» їх сонет, як капрал, гарка,
Лиш краску крові любить і блиск стали.

Нам, хліборобам, що з мечем почати?
Прийдесь нову зробити перекову:
Патріотичний меч перекувати

На плуг – обліг будущини орати,
На серп, щоб жито жать, життя основу,
На вили – чистить стайню Авгійову.



.]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=25667 Fri, 11 Aug 2023 09:24:35 +0000 ZaunköniG]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=25667

Благословенна ти поміж жонами,
Одрадо душ і сонце благовісне,
Почата в захваті, окроплена сльозами,
О раю мій, моя ти муко, Пісне!

Царице, ти найнижчого з-між люду
Підносиш до вершин свойого трону
І до глибин терпіння, сліз і бруду
Ведеш і тих, що двигають корону.

Твій подих всі серця людські рівняє,
Твій поцілуй всі душі благородить
І сльози на алмаз переміняє.

І дотик твій із терня рожі родить,
І по серцях, мов чар солодкий, ходить,
І будить, молодить, і оп’яняє.


.]]>

Благословенна ти поміж жонами,
Одрадо душ і сонце благовісне,
Почата в захваті, окроплена сльозами,
О раю мій, моя ти муко, Пісне!

Царице, ти найнижчого з-між люду
Підносиш до вершин свойого трону
І до глибин терпіння, сліз і бруду
Ведеш і тих, що двигають корону.

Твій подих всі серця людські рівняє,
Твій поцілуй всі душі благородить
І сльози на алмаз переміняє.

І дотик твій із терня рожі родить,
І по серцях, мов чар солодкий, ходить,
І будить, молодить, і оп’яняє.


.]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23046 Sun, 18 May 2014 08:53:02 +0000 ZaunköniG]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23046 Шекспір і Спенсер красоту співали,
В форму майстерну, мов різьблена чарка,
Свою любов, мов шум-вино, вливали.

Ту чарку німці в меч перекували,
Коли знялась патріотична сварка;
"Панцирний" їх сонет1, як капрал, гарка,
Лиш краску крові любить і блиск стали.

Нам, хліборобам, що з мечем почати?
Прийдесь нову зробити перекову:
Патріотичний меч перекувати

На плуг — обліг будущини орати.
На серп, щоб жито жать, життя основу,
На вили — чистить стайню Авгійову.]]> Шекспір і Спенсер красоту співали,
В форму майстерну, мов різьблена чарка,
Свою любов, мов шум-вино, вливали.

Ту чарку німці в меч перекували,
Коли знялась патріотична сварка;
"Панцирний" їх сонет1, як капрал, гарка,
Лиш краску крові любить і блиск стали.

Нам, хліборобам, що з мечем почати?
Прийдесь нову зробити перекову:
Патріотичний меч перекувати

На плуг — обліг будущини орати.
На серп, щоб жито жать, життя основу,
На вили — чистить стайню Авгійову.]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23045 Sun, 18 May 2014 08:52:27 +0000 ZaunköniG]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23045
Знов час прийде, коли з погорди пилу
Ти отрясешся й ясною звіздою
Засяєш людям, і підуть з тобою,
Серця твою почують давню силу.

Знов час прийде, до найтяжчого бою,
Остатнього, за правду й волю милу
Ти поведеш народи і прогнилу
Стару будову розвалиш собою.

І над обновленим, щасливим світом,
Над збратаними, чистими людьми
Ти зацвітеш новим, пречудним цвітом.

Прийде той час! Істотою цілою
Ми чуєм хід його поза собою,
Та доживем його — не ми… не ми!]]>
Знов час прийде, коли з погорди пилу
Ти отрясешся й ясною звіздою
Засяєш людям, і підуть з тобою,
Серця твою почують давню силу.

Знов час прийде, до найтяжчого бою,
Остатнього, за правду й волю милу
Ти поведеш народи і прогнилу
Стару будову розвалиш собою.

І над обновленим, щасливим світом,
Над збратаними, чистими людьми
Ти зацвітеш новим, пречудним цвітом.

Прийде той час! Істотою цілою
Ми чуєм хід його поза собою,
Та доживем його — не ми… не ми!]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23044 Sun, 18 May 2014 08:52:01 +0000 ZaunköniG]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23044
Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі
В твоє лице небесне глянуть може,
Неткнутий блиском твої красоти?

Так, ти богиня! Мати, райська роже,
О глянь на мене з свої висоти!

Бач, я, що в небесах не міг найти
Богів, перед тобою клонюсь тоже.

О бозі, духах мож ся сумнівати
І небо й пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя — не казка, ні!

І час прийде, коли весь світ покине
Богів і духів, лиш тебе, богине,
Чтить буде вічно — тут, на полотні.]]>
Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі
В твоє лице небесне глянуть може,
Неткнутий блиском твої красоти?

Так, ти богиня! Мати, райська роже,
О глянь на мене з свої висоти!

Бач, я, що в небесах не міг найти
Богів, перед тобою клонюсь тоже.

О бозі, духах мож ся сумнівати
І небо й пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя — не казка, ні!

І час прийде, коли весь світ покине
Богів і духів, лиш тебе, богине,
Чтить буде вічно — тут, на полотні.]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23043 Sun, 18 May 2014 08:51:24 +0000 ZaunköniG]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23043 Що другеє залізо тягне к собі
І магнетизмом звесь, не в супокою
Зціпляєсь, але в ненастанній пробі, —

А як його безділля вкриє ржою,
Під ржею й сила гине, мов у гробі, —
Отак і серце, що, грижі стрілою
Прошиблене, само з'їдаєсь в собі.

Лиш праця ржу зотре, що грудь з'їдає,
Чуття живе, неткнуте заховає,
Непросихаючу нору живить.

Лиш в праці мужа виробляєсь сила,
Лиш праця світ таким, як є, створила,
Лиш в праці варто і для праці жить.]]> Що другеє залізо тягне к собі
І магнетизмом звесь, не в супокою
Зціпляєсь, але в ненастанній пробі, —

А як його безділля вкриє ржою,
Під ржею й сила гине, мов у гробі, —
Отак і серце, що, грижі стрілою
Прошиблене, само з'їдаєсь в собі.

Лиш праця ржу зотре, що грудь з'їдає,
Чуття живе, неткнуте заховає,
Непросихаючу нору живить.

Лиш в праці мужа виробляєсь сила,
Лиш праця світ таким, як є, створила,
Лиш в праці варто і для праці жить.]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23042 Sun, 18 May 2014 08:50:53 +0000 ZaunköniG]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23042 Коли з мільйонів серць, мов божий грім,
Закута правда бухне і застилі
Шкарлущі світу розірве на нім?

Ви боїтесь, щоби криваві хвилі
Не потекли і не підмили дім
Блискучої освіти, не змулили
Швидкого поступу думок зовсім?

Не бійтеся! В кривавих хвиль навалі
Не згине думка, правда і добро,
Лиш краще, ширше розів'ється далі.

Не бійтеся! Не людськості ядро
Та буря зломить, а суху лушпину, —
Ядро ж живеє розростесь без впину.]]> Коли з мільйонів серць, мов божий грім,
Закута правда бухне і застилі
Шкарлущі світу розірве на нім?

Ви боїтесь, щоби криваві хвилі
Не потекли і не підмили дім
Блискучої освіти, не змулили
Швидкого поступу думок зовсім?

Не бійтеся! В кривавих хвиль навалі
Не згине думка, правда і добро,
Лиш краще, ширше розів'ється далі.

Не бійтеся! Не людськості ядро
Та буря зломить, а суху лушпину, —
Ядро ж живеє розростесь без впину.]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23041 Sun, 18 May 2014 08:50:21 +0000 ZaunköniG]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23041
Орел могучий на вершку сніжному
Сидів і оком вдовж і вшир гонив,
Втім, схопився і по снігу мілкому
Крилом ударив і в лазур поплив.

Та груду снігу він крилом відбив,
І вниз вона по склоні кам'яному
Котитись стала — час малий проплив,
І вниз ревла лавина дужче грому.

Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз.

Та був у нім завдаток сил багатий,
І огник, ним засвічений, не згас,
А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.]]>
Орел могучий на вершку сніжному
Сидів і оком вдовж і вшир гонив,
Втім, схопився і по снігу мілкому
Крилом ударив і в лазур поплив.

Та груду снігу він крилом відбив,
І вниз вона по склоні кам'яному
Котитись стала — час малий проплив,
І вниз ревла лавина дужче грому.

Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз.

Та був у нім завдаток сил багатий,
І огник, ним засвічений, не згас,
А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23040 Sun, 18 May 2014 08:49:53 +0000 ZaunköniG]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23040 Немов боїшся насміху і сварки?
Чого важкий свій молот каменярський
Міняєш на тонкий різець Петрарки?

Замість валити панський гніт і царський,
Ти скрився в поетичні закамарки!
Гіркий, та нешкідний удар писарський,
Мов палинівки чарка у шинкарки".

"Ні, я не кинув каменярський молот,
Усе він в моїй, хоч слабій, долоні.
Його не вирве насміх, ані колот.

І як невпинно він о камінь дзвонитть,
Каміння грюк в душі мені лунає,
З душі ж луна та співом виринає".]]> Немов боїшся насміху і сварки?
Чого важкий свій молот каменярський
Міняєш на тонкий різець Петрарки?

Замість валити панський гніт і царський,
Ти скрився в поетичні закамарки!
Гіркий, та нешкідний удар писарський,
Мов палинівки чарка у шинкарки".

"Ні, я не кинув каменярський молот,
Усе він в моїй, хоч слабій, долоні.
Його не вирве насміх, ані колот.

І як невпинно він о камінь дзвонитть,
Каміння грюк в душі мені лунає,
З душі ж луна та співом виринає".]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23039 Sun, 18 May 2014 08:49:12 +0000 ZaunköniG]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23039 Свобідна думка в них тремтить закута,
Примірена, як міряють рекрута,
І в уніформ так, як рекрут, упхнута.

Сонети — се пани. В них мисль від роду
Приглушено для форм; вони вигоду,
Пожиток кинуть, щоб ловити моду:
Се гарний цвіт, що не приносить плоду.

Раби й пани! Екстреми ся стрічають.
Несмілі ще їх погляди, їх речі,
Бо свої сили ще раби не знають.

"Простуйся! В ряд". Хлоп в хлопа, плечі в плечі
Гнеть стануть, свідомі одної мети,
Живі, грізні, огромнії сонети…]]> Свобідна думка в них тремтить закута,
Примірена, як міряють рекрута,
І в уніформ так, як рекрут, упхнута.

Сонети — се пани. В них мисль від роду
Приглушено для форм; вони вигоду,
Пожиток кинуть, щоб ловити моду:
Се гарний цвіт, що не приносить плоду.

Раби й пани! Екстреми ся стрічають.
Несмілі ще їх погляди, їх речі,
Бо свої сили ще раби не знають.

"Простуйся! В ряд". Хлоп в хлопа, плечі в плечі
Гнеть стануть, свідомі одної мети,
Живі, грізні, огромнії сонети…]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23038 Sun, 18 May 2014 08:40:58 +0000 ZaunköniG]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23038 О, люба, образ твій, такий чудовий,
Яким яснів в молодощів весні,
В найкращі хвилі свіжої любови.

Він надо мною хилиться, страшні
Полошить мари... З трепетом, без мови
Я в тії очі знов гляджу сумні,
Що жар колись ятрили в моїй крови.

І на моє бурливе серце руку
Кладе той привид, зимну як змия,
І в серці втишує всі думи й муку.

На привид тихо, не змигнувши, я
Гляджу. Він хилиться, без слів, без згуку
Моргає: „Цить! Засни! Я смерть твоя!“]]> О, люба, образ твій, такий чудовий,
Яким яснів в молодощів весні,
В найкращі хвилі свіжої любови.

Він надо мною хилиться, страшні
Полошить мари... З трепетом, без мови
Я в тії очі знов гляджу сумні,
Що жар колись ятрили в моїй крови.

І на моє бурливе серце руку
Кладе той привид, зимну як змия,
І в серці втишує всі думи й муку.

На привид тихо, не змигнувши, я
Гляджу. Він хилиться, без слів, без згуку
Моргає: „Цить! Засни! Я смерть твоя!“]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23037 Sun, 18 May 2014 08:39:37 +0000 ZaunköniG]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23037 Та, що не суджено в життю їй вдовольниться;
Ти найтайнійший порив торт, що бурить кров.
Підносить грудь, та ба  —  ніколи не сповниться.

Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться,
Та ще ніколи слів для себе не знайшов;
Ти славний подвиг той, що яб на нього йшов,
Коб віра сильная й могучая десниця.

Як згублену любов, несповнене бажання.
Невиспіваний спів, геройське поривання,
Як все найвищеє, чим душу я кормлю.

Як той вогонь, що враз і гріє й пожирає.
Як смерть, що забива й від мук ослобоняє,
Оттак, красавице, і я тебе люблю.]]> Та, що не суджено в життю їй вдовольниться;
Ти найтайнійший порив торт, що бурить кров.
Підносить грудь, та ба  —  ніколи не сповниться.

Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться,
Та ще ніколи слів для себе не знайшов;
Ти славний подвиг той, що яб на нього йшов,
Коб віра сильная й могучая десниця.

Як згублену любов, несповнене бажання.
Невиспіваний спів, геройське поривання,
Як все найвищеє, чим душу я кормлю.

Як той вогонь, що враз і гріє й пожирає.
Як смерть, що забива й від мук ослобоняє,
Оттак, красавице, і я тебе люблю.]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23036 Sun, 18 May 2014 08:39:02 +0000 ZaunköniG]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23036 Що серце треплеться в грудях несамовито,
Коли проходиш ти повз мене гордовито?
За що я тужу так і мучусь і терплю?

Чи за той гордий хід, за ту красу твою,
За те таємне щось, що тліє полускрито
В очах твоїх і шепче: „Тут сповито
Живую душу в пелену́ тісну?“

Часом причується, що та душа живая
Квилить, пручається,  —  тоді глибокий сум
Без твого відома лице вкриває.

Тодіб я душу дав за тебе. Та в туж мить
З очей твоїх мигне злий насміх, гордість, глум,
І відвертаюсь я, і біль в душі щемить.]]> Що серце треплеться в грудях несамовито,
Коли проходиш ти повз мене гордовито?
За що я тужу так і мучусь і терплю?

Чи за той гордий хід, за ту красу твою,
За те таємне щось, що тліє полускрито
В очах твоїх і шепче: „Тут сповито
Живую душу в пелену́ тісну?“

Часом причується, що та душа живая
Квилить, пручається,  —  тоді глибокий сум
Без твого відома лице вкриває.

Тодіб я душу дав за тебе. Та в туж мить
З очей твоїх мигне злий насміх, гордість, глум,
І відвертаюсь я, і біль в душі щемить.]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23035 Sun, 18 May 2014 08:29:45 +0000 ZaunköniG]]> https://sonett-archiv.com/forum/showthread.php?tid=23035 Паде невпинно, чутно, сумовито,
Мов сльози мами, що на гріб дитини
Прийшла і плаче, шепчучи молитов.

Осики лист кровавий із гіллини
Паде, немов ножем його пробито;
Жалібно жовте листя березини,
Здається, шепче: «Літо, де ти, літо?»

Лиш дуб могучий, жолудьми багатий,
Спокійно в темну, зимну даль глядить –
Таж він недарма тепле літо втратив!

Най в’яне листя, най метіль гудить.
Се сил його не зможе підірвати,
І плід його приймесь і буде жить!]]> Паде невпинно, чутно, сумовито,
Мов сльози мами, що на гріб дитини
Прийшла і плаче, шепчучи молитов.

Осики лист кровавий із гіллини
Паде, немов ножем його пробито;
Жалібно жовте листя березини,
Здається, шепче: «Літо, де ти, літо?»

Лиш дуб могучий, жолудьми багатий,
Спокійно в темну, зимну даль глядить –
Таж він недарма тепле літо втратив!

Най в’яне листя, най метіль гудить.
Се сил його не зможе підірвати,
І плід його приймесь і буде жить!]]>